18 листопада 2014 року ми, студенти ІІ курсу спеціальності «Оціночна діяльність», разом з нашим викладачем української мови і літератури Тетяною Петрівною Грицищук, відвідали Спілку закарпатських письменників та Народний музей літератури Закарпаття. Там ми зустрілися з головою Закарпатської організації Національної Спілки письменників України Густі Василем Петровичем. Він – один з найталановитіших поетів і прозаїків України, лауреат літературних премій імені Д. Вакарова, Зореслава та Ф. Потушняка. Є автором поетичних збірок «Перон», «Жадання дороги», «Обличчя», «Простеліть мені, мамо, рушник», «Калина в інеї», «Пригорщ краплин», «Зерно в ріллі», «Між берегами тиші», «Тиса камінь обтесала», книжок гумору і сатири «Прибайки з тарадайки», «Подарунок від інвестора», «Березове колесо», п’єси для дітей «Як Рак-Неборак Козу розуму навчив»; оповідок з минулого «Пляшка бургундського».
Під час інтерв’ю, яке нам організувала Тетяна Петрівна, ми переконалися, що Василь Петрович не тільки майстер красного слова, а й чудова, добра і щира людина.
Чушкіна Ніна: – Доброго дня, Василю Петровичу! Дуже приємно з Вами зустрітися. Дякуємо за цікаву розповідь про Народний музей літератури Закарпаття. Ви читали нам свої поезії, вони – зворушливі. Скажіть, будь ласка, коли Ви зрозуміли, що писати вірші – це Ваше покликання?
Густі Василь: – Це досить таке здавалося б зовсім просте питання і одночасно складне, у всякому разі цікаве, тому що, мабуть, у житті кожної людини настає такий період, коли хочеться поділитися з кимось тим, що переживаєш, що бачиш, відчуваєш, над чим працюєш. Це нормально казати, що людина не може відмітити коли це сталося. Так само як те, коли почав ходити, ну десь приблизно знаєш рік, що це були дошкільні роки.
Чушкіна Ніна: – Багато ваших віршів покладено на музику. Якби у Вас була можливість вибрати один зі своїх творів, який би обрали?
Густі Василь: – Для кожного письменника честь, якщо його твір покладено на музику. Наприклад, Василь Вовчок був знаменитим, особливо його «Пісня про Закарпаття». З неї починалося кожне свято. Написано багато пісень на вірші Степана Жупанина, Дмитра Кременя. А Юрій Шип – це взагалі поет-пісняр. Мені приємно, що на деякі вірші звернули увагу композитори. Окремі виконували Алла Кудлай, Степан Гіга, Петро Матій. Але похвалитися тим, що десь і на мої слова написана така пісня, що стала народною, не можу. Треба, щоб вірш був такий, як «Червона рута». Є вірші, які народжені стати піснями, і добре коли і композитор, і поет працюють в тандемі. Може на схилі віку мені і вдасться написати такий вірш, що стане такою піснею, яку б захотілося заспівати не лише на огляді художньої самодіяльності, а й коли зберуться такі гарні молоді люди, як ви, і щоб ця пісня стала їхньою улюбленою піснею.
Ковач Олександра: – Василю Петровичу, чи є серед ваших творів такий, який Ви вважаєте твором свого життя?
Густі Василь: – Кожен твір для письменника є твором його життя, бо десь є частина пережитого. Коли було мені років 15 чи 16 і тоді, як для молодої людини, я мав характерний максималізм – або все, або нічого. І я тоді теж написав кілька рядків:
Не пишу ні віршів,
ні пісні, ні повісті,
Я просто на папері
залишаю відбитки своєї совісті.
Отак я думав у такому ранньому віці і десь собі намітив, що так би це мало бути. Та чи вдається то чи ні? Принаймні хотілося б. Ось людям, які читають і знаходять можливість десь щось мого прочитати, складеться певна думка і якщо б вони десь сказали, що дійсно це відбитки його, Василя Густі, совісті, то я був радий.
Та вже в більш зрілому віці писав:
Коли я стану перед Богом
І запитає Бог мене:
Ти що в житті зробив такого,
Що з плином часу не мине?
От і хотілося б щось таке зробити,
що залишилося б після цих земних років.
Ковач Олександра: – Ми – студенти. І я б хотіла дізнатися, яким було ваше студентське життя під час навчання на філологічному факультеті?
Густі Василь: – Студентство моє було прекрасне, перш за все тому, що ми були молодими, а в молодості підходить все і молодість люблять усі. Молодість люблять люди, молодість любить сцена, молодість любить поезія, молодість любить світ. Говорити про ті студентські роки приємно, тому що вони були роками моєї молодості. Ну звичайно не все там було таким, яким хотілося, дечим я задоволений, багато в чому жалкую. Коли вже роки пройшли, розумію, що дуже і дуже багато втрачено. Не маємо ми того вродженого уміння цінувати час, берегти його. Я пам’ятаю, коли ще був школярем і був у Києві на Всеукраїнському семінарі школярів-початківців, перед нами виступав Павло Григорович Тичина. Він звернувся з такими словами: «Я вас дуже прошу, дорогі друзі, цінуйте те, що маєте, бережіть час, бережіть кожну хвилину». І тоді ж я мав можливість почути із його вуст слова Володимира Сосюри: « Працювать і працювать безумовно в кожній хвилі нема вороття, І я зовсім ще не заповнив золотої анкети життя». І треба, щоб ця анкета життя була золотою, бо життя кожної людини – це золото і величезне багатство. І добре, коли та анкета життя заповнюється чимось вагомим, таким, щоб потім не соромно було.
Буває, згадую свої роки молодості, чесно кажучи, за багато речей так соромно перед собою. Соромно за те, що приніс своїм батькам незаслуженого горя, соромно перед учителями, яких нема. Ті люди йшли до мене з відкритою душею, а я так невдумано сидів і приносив прикрощі. В мене діти вже дорослі і тепер думаю собі: «Боже, скільки разів я був до них несправедливий, скільки разів я такого зробив, що інколи соромно». Хотілося б, щоб менше було в житті таких хвилин, коли ти опиняєшся сам на сам, і найстрашніше – коли тобі ніхто нічого не каже. От коли сам аналізуєш і самому тобі ніяково…
Кутковський Сергій: – Якою цитатою чи крилатим висловом Ви б описали своє життя?
Густі Василь: – Я би таких вісім рядків сказав:
Жити й справді треба поспішати
І не бути боржником ні в чім,
І навчитись помилки прощати
Друзям, навіть недругам своїм.
Тільки так – в трудах і у дерзаннях
Недаремна буде боротьба,
Щоб оті здійснились починання,
Що тобі довірила судьба.
Чушкіна Ніна: – У Вашій книзі «Ріка під кригою» є вірш «Стала мама край воріт». Розкажіть, будь ласка, історія написання цієї зворушливої поезії?
Густі Василь: – Це було 1986 року, і чомусь мені так захотілося прийти додому. І я приїхав зі своїм другом, в нього була машина. Була така золота осінь, такий золотий день! Ми посиділи трішки вдома, то було в Королеві, і тоді вирішили проїхатися по Затисянщині, туди Королево, Новоселиця, там через перевальчик. То така краса, все як на долоні. Мама сиділа біля водія, а я дивився, яка вона захоплена, вона була захоплена тим, що бачила. Так як дитина дивилася зачарованими очима, і вона така була щаслива. Ми приїхали додому, і тоді вже треба було йти мені на поїзд. Мама провела мене до воріт і помахала рукою. Я відійшов метрів на 20, вже треба було повертати і я дивився, а вона все ще стояла на тих воротах. Я думав: чого вона так стоїть? А за тиждень мама померла. Так ми з нею розпрощалися. А потім пройшов якийсь час і була така ситуація, коли цей вірш якось сам і прийшов, і якесь таке почуття вини. Мама, очевидно, хотіла ще щось сказати і, мабуть, мені тоді треба було повернутися.
У нашій розмові я хотів би порадити любити батьків, тому що інколи ми занадто заклопотані, занадто ділові, а коли вже знаходимо час, то вже нема до кого проявити ту увагу і повагу, і ту любов, з якою батьки ставляться до нас.
Ковач Олександра: – Щоб молоді письменники чогось досягнули, що Ви порадили б їм?
Густі Василь: – Перш за все працювати, писати щодня. Я часто згадую слова свого вчителя Фединця Петра Івановича: «Ось дивися: програма спортсмена-гімнаста триває три хвилини, але він працює в поті чола щодня три роки. Значить, ти – письменник. Якщо береш у руки перо, то повинен бути налаштований на щоденну роботу і ніколи не думай про успіх, ніколи не думай про якісь лаври, про якісь визнання. Ти пиши, працюй! Працюй!» Чому треба працювати щодня? Щоб, як кажуть, рука була напрацьована, як у скрипаля, щоб відчувати смичок, відчувати скрипку, відчувати струни так, як поет або прозаїк повинен відчувати слово. А це йде шляхом величезної роботи. Звичайно, кількість з часом перейде у якість. Тоді вже не треба буде щодня писати, а писати тільки тоді, коли вже мусиш писати, коли душа просить. Це одне. Ну і не думати, що ти перший, бо до тебе були люди, була література, були такі письменники, над якими схиляється світ, і треба вчитися від тих людей. Ви знаєте яким Франко був великим письменником?! Але для нього одне з улюблених було таке: «Завжди учень». І якщо ти хочеш бути в літературі, налаштуйся буди чорноробом і завжди бути учнем.
Чушкіна Ніна: – Дякуємо за таку повчальну відповідь! Також хотілося б дізнатися, чи хтось з ваших рідних пішов вашими стопами?
Густі Василь: – Ніхто не пішов… З моїх рідних усі люблять літературу.
Кутковський Сергій: – Чи хотіли б змінити щось у своєму минулому?
Густі Василь: – На жаль, нічого вже не зміниш. Як сталося,так сталося. Як склалося, так склалося. Завжди треба робити висновок із минулого. Хотілося б уникнути нових помилок. Але як воно буде? Що буде? Про це ми говорили сьогодні на зустрічі:
Доки серце юно б’ється,
Щодень весну несе.
Мабуть, кожному здається –
Спише молодість усе.
Але це тільки здається, бо молодість пройде, а в душі, знаєте, залишиться такий собі осад від прожитого і пережитого. І я хотів би вам побажати, щоб у вас на душі були тільки приємні і світлі враження, і щоб ви працювали і жили, і вчилися так, щоб вам сумління ніколи не докоряло. Жити, працювати, з великим почуттям вдячності Всевишньому за те, що ви є на цьому світі, вдячності батькам, що вас викохали, вчителям, що вас навчають, вдячності добрим людям, які є на вашій дорозі, і з великою відповідальністю і розумінням, що в житті нічого просто так не буває, і за добро треба віддячувати добром. Тому що чим більше добра на цьому світі, тим краще буде всім нам жити.
Всі разом: – Василю Петровичу, дякуємо Вам за приділену нам увагу і час. З нашої розмови ми почерпнули багато корисного.
Інтерв’ю взяли і підготували студенти ІІ ОД
Чушкіна Ніна, Ковач Олександра, Кутковський Сергій
Фото Тетяни Грицищук
Leave a Reply