Сьогодні українське мистецтво — це не лише естетика, а й повноцінний «культурний фронт», де слово, музика чи візуальні образи стають інструментами опору. Проте за кожним твором стоїть особистість, і, на жаль, список втрат серед українських митців постійно поповнюється.
Вшанування пам’яті тих, хто загинув на передовій чи в зоні бойових дій, — це більше, ніж просто жест поваги. Це передусім усвідомлення того, якою ціною виборюється наше право бути собою. Станом на кінець 2025 року війна забрала понад 230 українських митців. Це нове «Розстріляне відродження», яке ми не маємо права забути.
З метою вшанування митців, що загинули у російсько-українській війні, в коледжі відбувся захід «Культура як поле бою». Присутні дізнались більше про Максима Кривцова, поета та воїна, Героя України, що загинув у боях 7 січня 2024 р., Володимира Вакуленка, громадського діяча, поета, прозаїка, Героя України, закатованого російськими військами під час окупації Ізюмщини, Артема Довгополого, поета та військовослужбовця, кавалера ордена «За мужність» III ступеня, що загинув у боях у серпні 2022 р., Вікторії Амеліної, письменниці та громадської діячки, кавалерки ордену «За заслуги» ІІІ ступеня, лауреатки премії Конрада, що загинула внаслідок російського удару по Краматорську влітку 2023 р., Гліба Бабіча, українського поета, автора пісень та військовослужбовця, що загинув у липня 2022 р.
Під час дискусії учасники шукали відповідь на питання: чому окупанти першими спалюють книги? Чому культура залишається нашою лінією оборони, від якої також залежить збереження української державності та ідентичності? Також присутні змогли послухати поезію митців, яку майстерно декламували здобувачі освіти І курсу: Олександр Меліка представив “Пада you” та «Марія Голгофі» Максима Кривцова, «Місяць стемнів, як стигла слива» та «Боюся впасти і стаю на коліна» Артема Довгополого прозвучали у виконанні Валерії Яник, Даша Мондок познайомила з поезіями «Тільки ж вчилася відпускати чоловіків» і «У весняне синє поле» Вікторії Амеліної, «Межа поміж двома світами» та «Сьогодення» авторства Володимира Вакуленка емоційно представила Софія Даниш.
Мистецтво сьогодні — це і наш щит, і наша найгостріша зброя. Кожне втрачене життя митця — це не просто обірвана доля, а недописана сторінка нашого генетичного коду, яку ворог намагається вирвати з корінням. Найкраща шана для них — це наша пам’ять.
«коли мене запитують
що таке війна
я без роздуму відповім:
імена»
М.К.
Leave a Reply